СОЦІАЛЬНА СТИГМАТИЗАЦІЯ ПОСТРАЖДАЛИХ ВІД СЕКСУАЛЬНОГО НАСИЛЬСТВА ПІД ЧАС ВІЙНИ: ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ЕМПІРИЧНИЙ АНАЛІЗ

Анотація

Стаття присвячена аналізу соціальної стигматизації як ключового фактора ретравматизації осіб, що пережили сексуальне насильство, пов’язане з воєнним конфліктом (СНПК). Розглядаються теоретичні основи феномену стигматизації від класифікації І. Гоффмана до сучасних концепцій самостигматизації та victimblaming. Особлива увага приділяється специфіці воєнного контексту, де традиційна типологія стигм («тілесні вади», «недоліки характеру», «філогенетична стигма») набуває нових значень. На основі емпіричного дослідження (N=622, листопад 2022 – грудень 2023) встановлено, що 10–43% українців поділяють стереотипні уявлення про СНПК: від міфу про «ганьбу сім’ї» (20% не заперечують) до victim-blaming («жінки провокують солдатів», 20%) та переконання про можливість уникнути насильства від озброєних загарбників (43,1%). Кореляційний аналіз виявив значущі зв’язки між патріархальними міфами мирного часу та їхнім перенесенням на воєнний контекст (r=0,150–0,496, p≤0,001). Чоловіки демонструють вищий рівень стереотипності (U Манна-Уітні, p≤0,001), а вікові кореляції (r=0,105–0,378, p≤0,001) у жінок вказують на поколінні відмінності. Доведено, що стигматизація створює багаторівневий бар’єр для отримання допомоги: публічна стигма провокує соціальну ізоляцію, очікувана стигма стримує звернення по підтримку, внутрішня стигма посилює самозвинувачення та симптоми ПТСР. Результати дослідження слугують емпіричною основою для розробки психоедукаційних програм, травма-інформованих протоколів допомоги та державної політики протидії ґендерно зумовленому насильству.